Для того, щоб правильно обрати проблемну тему школи, потрібно проаналізувати не лише власні труднощі, які потребують вирішення у даному педколективі, а обов’язково співвіднести їх з тенденціями розвитку освіти в державі і навіть у світі, бо процес оновлення змісту освіти невід’ємно пов'язаний з потребами сучасної економіки й суспільним розвитком. Компетентнісних підхід – це спроба привести у відповідність масову школу і потреби ринку праці. Можна сказати, що це - відкрите замовлення на шкільну освіту сучасних роботодавців. Вперше після 1917 року в нашій країні в числі таких замовників виступають бізнесмени, підприємці, політики, які не задоволені змістом сучасної освіти.
Головна проблема полягає у неефективності системи загальної освіти. Це відчувається всіма учасниками навчально-виховного процесу. Учителі говорять, що діти змінилися й навчати їх стало складніше. Учні говорять, що не відчувають інтересу до шкільного навчання. Батьки готові платити і платять великі гроші за додаткову освіту своїх дітей, а керівники вже який рік намагаються реформувати школу, але їх зусилля приводять лише до перевантаження шкільної програми та хаосу щодо фінансування потреб освіти. Неефективність проявляється в тому, що не видно значущого результату поза самою системою освіти. Освіта замкнулась сама на собі. Іншими словами, те, чого дитина вчиться в школі в абсолютній більшості школою ж і затребуване.
Компетентістний підхід як феномен західної освіти 70-х 80-х минулого століття
Перехід до зорієнтованої на компетенції освіти відбувся у США в 70-х роках минулого століття. Американський науковець Н.Хомський (Массачусетский університет) застосував поняття «компетенція» ще в 1965 році. У праці Дж. Равена «Компетентність у сучасному суспільстві», яка вперше була надрукована в Лондоні (1984 рік), подано розгорнуте тлумачення компетентності як явища, яке «складається з великої кількості компонентів».
Компетентнісний підхід знайшов своє відображення і в документах ЮНЕСКО, в яких окреслюються компетенції як бажаний результат освіти. Так, у широко відомій доповіді міжнародної комісії з освіти для XXI століття «Освіта: прихований скарб» Жак Делор, визначив по суті основні глобальні компетенції, “чотири наріжних каменя”, на яких ґрунтується сучасна освіта: навчитися пізнавати, навчитися робити, навчитися жити разом, навчитися жити».
Компетентнісний підхід відчувається і в матеріалах європейських інституцій. Наприклад, Рада Європи (1990 рік), визначаючи рівні володіння іноземними мовами виділяє стратегічну, соціальну, соціолінгвістичну, мовну і навчальну компетентності.
Як бачимо, на Заході компетентнісний підхід був освітнім ноу-хау 70-х 80-х років минулого століття. У нас він став педагогічною модою двадцять років по тому. Сьогодні в Україні проходять сотні конференцій, семінарів, круглих столів у назвах яких ключевим словосполученням є «компетентістний підхід»
«Не компетентнісним підходом єдиним…»
Активне запровадження в українську освіту компетентісного підходу є віддзеркаленням загальносвітової тенденції щодо формування випускника сучасної української школи. Якщо раніше соціальне замовлення вимагало від вчителів підготувати молодь, яка б уміла адаптуватися в сучасному світі, то тепер роботодавці шукають людей, які можуть і хочуть вирішувати проблеми з тих питань, які їм цікаві і вони прагнуть знати про ці проблеми все, що відомо людству. Попри те, що ми робимо це із запізненням на два десятиліття, позитивним є сам факт заперечення вкрай застарілої «знанівської парадигми» освіти. Компетентістний підхід висуває в якості пріоритетного завдання шкільної освіти замість поінформованості учня (знанівський підхід) уміння вирішувати ті чи інші проблеми. Зайве доводити, що домінуючий у радянській моделі шкільної освіти знанівський підхід з орієнтацією на процедури запам’ятовування, відтворення та застосування засвоєного матеріалу в типових чи аналогічних навчальних ситуаціях, виявився малопродуктивним. Тож українська освіта з моменту свого народження зіткнулась з об’єктивною потребою взятись за пошук нових підходів до освіти.
Увага до компетентісного підходу пояснюється як посиленням нашого бажання долучитись до процесів гармонізації європейської системи освіти, так і прагненням знайти адекватну відповідь на запити виробництва. Раніше поняття компетентність пов’язували виключно з професійною освітою, тепер компетентністний підхід використовується для посилення практичної спрямованості шкільної освіти як засіб уникнення паралельного існування «світу освіти» і «світу праці». Адже, як вважає О.Я Савченко: «Компетентнісна освіта орієнтована на одержання особистістю конкретних навчальних результатів – знань, умінь, навичок, ставлень, досвіду, рівень засвоєння яких дозволяє їй діяти адекватно».
Діяти адекватно і ефективно тут і тепер можна тільки здобувши три основні групи компетентностей:
компетентності, які мають відношення до самого себе
компетентності, які мають відношення до взаємодії з іншими людьми
компетентності, які мають відношення до діяльності у всіх її типах і формах.
Говорячи про компетентістний підхід, перш за все слід з’ясувати: підхід до чого?
Компетентістний підхід- це підхід до:
Визначення мети і завдань шкільної освіти;
Формування змісту освіти;
Вибору педагогічних технологій;
Визначення форм організації освітнього процесу;
Оцінювання результатів навчання.
Українські освітяни при запровадженні компетентнісного підходу намагаються зрозуміти наскільки перспективним є компетентістний підхід зразка 70-х 80-х років минулого століття для розвитку української освіти нового тисячоліття. Ці полеміки, обговорення, дослідження тривають на сторінках преси, в наукових працях. За круглими столами. Важливо також мати на увазі, що компетентістний підхід слід розглядати лише як один з можливих (далеко не єдиний і не найсучасніший!!!) підходів на шляху до модернізації вітчизняної освіти на основі запозичення сучасних педагогічних ідей і концепцій.
Слід також мати на увазі, що сьогодні авангардна педагогіка пропонує своєрідний синтез цих підходів, який призводить до появи новітніх метапідходів до побудови освіти нового тисячоліття. До нас вони, як завжди, дійдуть із запізненням на два десятиліття…
Що таке компетентність
Коли ми можемо сказати про людину, що вона компетентна у чомусь? Тоді, коли вона продемонструвала, що може впоратись з вирішенням проблеми (задачі). Тобто спочатку ми бачимо людину, яка повинна займатися вирішенням певних проблем (задач) інших, потім звертаємось до неї як фахівця чи просто «зі сторони» спостерігаємо за розвитком подій (як приклад згадайте свої чи чужі стосунки з лікарем, суддею, службовцем якоїсь установи). Тільки побачивши результат діяльності фахівця й оцінивши його, виходячи з ситуації, наскільки успішно цей результат вплине на розв’язання проблеми, ми можемо сказати, що ця людина компетентна. Причому, коли ми це говоримо, ми не тільки констатуємо факт успішного розв’язання проблеми, але й припускаємо, що дана людина готова до вирішення подібних проблем.
Повсякденною мовою цьому відповідає вираз «знайти вихід із ситуації». Знайшов, знаходить, може знайти вихід з певної ситуації – значить компетентний.
Отже, компетентність – це характеристика, що дається людині в результаті оцінки її дій, спрямованих на розв’язання кола проблем. Не слід ототожнювати поняття компетентності із знаннями, уміннями і навичками (адже не секрет, що не всі випускники вузів, які навчалися на «відмінно» в подальшому стають компетентними спеціалістами). Це поняття значно ширше. Але обов’язково включає в себе знання, уміння і навички.
У Європі і США освітні компетенції розуміються як результат розвитку певних здібностей, що переважно здобуваються самими особистостями.
Чи є різниця між компетентністю і компетенцією?
Ці поняття взаємопов’язані, але не тотожні. Компетенція – це характеристика місця, а не особи, це коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання і досвід. (хірургія, бухгалтерія, адвокатура). І тільки компетентна людина може займатися колом питань, які входять до її компетенції (вчитель не може займатися питанням організації податків і навпаки). Тобто особа повинна відповідати місцю, яке займає і повинна бути здатна до діяльності відповідно до посадових обов’язків і сподівань. Таким чином, компетенція - це те, на що претендують, або те, що призначають досягти. А компетентність – це те, що досягла з бажаного чи зобов’язаного сама людина.
Що таке ключові компетентності?
Передбачається, що ключові компетентності мають універсальний характер і необхідні в будь-якій галузі діяльності. Які ж якості необхідні людині в будь-якій професійній діяльності? Дж. Равен на основі проведених досліджень так відповідає на це питання:
На Заході визначення ключових компетенцій орієнтовано в першу чергу на запити роботодавців і тому Рада Європи називає такі ключові компетенції, які повинні бути в нинішнього покоління випускників Євросоюзу: це компетенції, що стосуються життя в багатокультурному суспільстві: розуміння відмінностей, повага одне до одного, здатність жити з людьми інших культур, мов, релігій; політичні і соціальні компетенції: здатність брати на себе відповідальність, брати участь у спільному прийнятті рішень, регулювати конфлікти ненасильницьким шляхом тощо.
На шлях запровадження ключових компетентностей стає і російська освіта, і такий же напрямок роботи запроваджується в Україні.
Що таке компетентнісний підхід?
Це підхід, що акцентує увагу на результаті освіти, причому як результат розглядається не сума засвоєної інформації, а здатність людини діяти в різних проблемних ситуаціях. Тип (набір) цих ситуацій залежить від типу (специфіки) освітнього закладу.
Виділяють 4 лінії (напрями) реалізації компетентнісного підходу в освіті:
До першої лінії відносяться педагогічні техніки, технології формування умінь, обробки інформації різного роду.
Друга лінія пов’язана з формуванням узагальнених умінь предметного характеру. До них належать, наприклад, уміння вирішувати класи задач, оцінка творів мистецтва (образотворче мистецтво, музика), розуміння іноземної мови.
Третім напрямком реалізації компетентнісного підходу є посилення прикладного, практичного характеру всієї шкільної освіти. Цей напрямок постав з простих питань про те, якими результатами шкільної освіти учень може скористатися поза школою. Базова думка цього напрямку полягає в тому, що для забезпечення ефекту шкільної освіти усе, що вивчається, має бути застосовано, включено в процес використання.
Мабуть, саме в цій галузі велася й ведеться найбільш жвава і водночас несправедлива й поверхнева критика школи. Часто доводиться читати (чути) (у тому числі й від людей з ученим ступенем) судження про те, що той чи інший фрагмент змісту освіти практично некорисний. Хімік говорить, що йому жодного разу в житті не знадобилося знання літератури, журналіст – що він втратив час на вивчення таблиці Менделєєва. Такий напрямок дискусій заводить в глухий кут, оскільки в ньому зміст навчання тупо зводиться до навчального матеріалу. У таких дискусіях ігноруються саме віддалені наслідки освіти, а її прихильники вбачають вирішення усіх проблем у наданні (з дитячого садка) спеціалізації навчання і пропонують вивчати «неголовні» предмети на побутовому рівні: коли на хімії вивчаються не основи хімії, а сучасні засоби побутової хімії: фарби, репеленти, спирт.
У той же час у цій лінії – лінії «прикладності» - містяться як мінімум дві потужні ідеї, що дозволяють істотно збагатити і модернізувати нинішній зміст освіти.
Перша ідея дуже проста. Це ідея про те, що необхідно опановувати різні способи, а не знання про способи. Наприклад: можна вимагати від учнів знання формул. А можна – уміння розв’язувати задачі за допомогою цих формул.
Друга лінія стосується адекватності змісту освіти сучасним напрямкам росту економіки, науки, громадського життя. Справа у тому, що цілий ряд умінь і знань, які вивчаються у школі, уже не належать ніякому професійному заняттю. Вони просто катастрофічно застаріли і тому ніде не використовуються. Прикладом цього є певні теми з фізики, хімії і такі предмети як креслення, трудове навчання. Тут ревізія змісту освіти гостро необхідна. У Великобританії, наприклад, у процесі такої ревізії під час обговорення стандарту з математики теми множення великих чисел були виключені, а вміння округляти суми під час рахунку й оцінювати статистичні дані введені. У багатьох країнах світу традиційні курси трудового навчання і обслуговуючої праці були замінені курсами «Технологія і дизайн», «Підприємництво».
Четвертою лінією реалізації компетентнісного підходу є оновлення змісту освіти для вирішення задачі оволодіння «життєвими навичками». Під цим розуміється різноманітний спектр простих умінь, якими сучасні люди користуються в житті і на роботі. До них належать уміння рахувати гроші, писати прості документи. В останні роки навчання життєвих навичок не тільки в школі, а й у професійній освіті стає потужною світовою тенденцією. Сюди відносяться і заняття з підготовки до надзвичайних ситуацій, і підготовка грамотних споживачів, й елементарна комп’ютерна грамотність. Освоєння такої грамотності вимагає перегляду змісту та системи організації освіти. Якщо проблема навчання життєвих навичок не буде вирішена за допомогою особливих організаційних форм, не дивуйтесь, що згодом до навчального плану доведеться включити такі предмети, як «Податки і їхня сплата», «Побутова хімія».
Традиційне навчання та компетентнісно орієнтоване навчання
Давайте поглянемо на ті зміни в принципах освіти, які відбуваються вже сьогодні і ми їх використовуємо в своїй роботі, навіть не замислюючись, що стаємо на шлях компетентісного навчання.
Як вам відомо, принципи педагогіки були проголошені батьком сучасної школи Я.А.Коменським ще в ХУІ ст., а потім доповнені педагогами ХУІІ-ХІХ століття.
Принцип науковості – означав, що помилкових знань бути не може, можуть бути тільки неповні. На даний момент цей принцип переглядається у зв’язку зі зміною самої науки. Наука тепер – це не істина, а версія, множинність і паралельність різних систем пояснення світу, тому учнів потрібно знайомити з різними точками зору на те чи інше явище, поняття, теорію.
Принцип природовідповідності – означав, що зміст навчального матеріалу повинен відповідати віку і розвитку школяра. В сучасних умовах допрофільної освіти і наявності різних типів навчальних закладів середньої освіти цей принцип змінюється відповідно до умов навчання та підбору учнів. Задачі ставляться на випередження (за Виготським).
Принцип послідовності і систематичності (послідовна лінійна логіка розгортання змісту освіти, рух від часткового до загального) нині сполучається з перервністю і системністю іншого рівня (за півріччями, за курсами).
Принцип доступності (від легкого до важкого, засвоєння готових ЗУН) визначається роллю вчителя як консультанта та його вмінням організувати процес навчання. (Якщо рівень розвитку учнів дозволяє опанувати матеріал самостійно, з допомогою алгоритму виконання, в процесі досліду, проектної діяльності, групової роботи, індивідуальних завдань тощо)
Принцип міцності (повторення вивченого) доповнюється гнучкістю і практичною застосовністю, коли набуті ЗУН протягом навчання не тільки розширюються і доповнюються, але й застосовуються на практиці.
Принцип свідомості та активності в засвоєнні знань потрібно доповнювати постановкою учнями власних задач, виходом за рамки алгоритму.
Принцип наочності найбільше піддався змінам. В умовах сучасного розвитку комп’ютерних технологій наочність перестає відігравати підлеглу роль і стає самодостатньою складовою навчального процесу, а іноді навіть і агресивною складовою. Домінування писемного та усного мовлення змінюється символікою образів віртуального простору, де немає аналізу поняття, а для ухвалення рішення потрібно упізнати образ.
Принцип зв’язку теорії з практикою стає інструментом навчання і критерієм навченості. Тобто, практична направленість у засвоєнні знань і їх застосуванні визначає ефективність роботи педагога.
Основна відмінність між традиційним та компетентнісних навчанням полягає в тому, що перше ставить за мету процес передачі ЗУН від старшого покоління підростаючому, а друге – вчить набувати цей досвід під час вирішення практично – орієнтованих проблем, які ставить перед ними вчитель.
Результат у традиційному навчанні розуміється як визначена сума знань і умінь і відповідає формулі «що пояснюємо, те й запитуємо». Успішність учня визначається зіставленням з еталоном. Випускник такої школи добре почуває себе в умовах стабільного суспільства, але розгублюється у нестандартних ситуаціях та під час екстремальних випадків.
Результат компетентнісного навчання – готовність до результативної самостійної й відповідальної роботи на наступному етапі навчання. Результат навчання відділений від процесу навчання через відмову від простого наслідування знань вчителя (пояснюємо одне, а запитуємо й про інше). При компетентнісному навчанні еталон загалом не задається, а навчання й перевірка результату ведеться на основі вирішення нестандартних задач. Такий метод відомий здавна при підготовці людей екстремальних професій: космонавтів, пілотів, розвідників, рятувальників.
Стан запровадження компетентнісного підходу в державі на сучасному етапі роботи
Державні стандарти початкової, базової та повної загальної середньої освіти підкреслюють пріоритетність формування компетентностей, але у змісті освітніх галузей компетентнісна ідея презентована не завжди системно та вкрай нерівномірно. Зокрема, освітня галузь «Мова та література» мету навчання пов'язує з досягненням учнями рівня комунікативної компетенції, адекватного для спілкування, й виокремлює цілу низку спеціальних компетенцій, освітня галузь «Естетична культура» декларує формування «естетичних умінь і компетентностей», не конкретизуючи їх, а освітня галузь «Математика» не акцентується на досягненні учнями компетентностей, а обмежується лише оволодінням знаннями, уміннями й навичками, достатніми для успішного оволодіння іншими освітніми галузями, та забезпечення неперервної освіти. Таке розуміння компетентнісного підходу до навчання в головному документі, який регламентує зміст освіти, свідчить про те, що сучасний зміст освіти української школи недостатньо орієнтований на потреби сучасного суспільства, ринку праці, запити учнів для здобуття подальшої освіти.
Широко презентована в нормативних документах компетентнісна ідея не набула адекватного втілення у змісті підручників. Більша частина асортименту теперішньої навчальної літератури відповідає традиційній знаннєвій парадигмі; украй не вистачає підручників нового покоління, зокрема інтерактивних, тощо.
Ідея компетентнісного підходу стала одним із наріжних каменів нової системи оцінювання. Але сьогодні ми можемо стверджувати, що досягнення життєвих компетентностей поки що не виступає результатом навчання, як це було задекларовано у критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів, і не закладено до системи оцінювання навчальних досягнень школярів (за чинними критеріями, учитель, як і раніше, оцінює знання, уміння, навички або нечітко прописані навчальні досягнення). Необхідно врахувати цей аспект у розробці нової системи моніторингу якості освіти та за можливості адаптувати систему контролю й оцінювання навчальних досягнень учнів.
Об'єктивною проблемою впровадження компетентнісного підходу до навчання є необхідність технологічної адаптації навчально-виховного процесу відповідно до нових вимог. Традиційними педагогічними технологіями, розробленими для знаннєвого підходу, неможливо продуктивно формувати компетентності учнів. Отже, аналізується задача оновлення арсеналу педагогічних технологій, якими володіють наші вчителі, як умови реалізації компетентнісного підходу до навчання.
Незаперечним є факт, що українські вчителі працюють за усталеними радянською школою стереотипами і їм психологічно важко реагувати на зміни, проявляти гнучкість у прийнятті нових рішень, а без цього неможливо впроваджувати компетентнісний підхід.
Одним зі шляхів розв'язання проблеми виступає апробація моделі «Школи-родини», основною місією якої є сімейне виховання, вільне від формалізму й авторитаризму, уміння педагогів наблизити оточення школи до сімейного, вплив школи на привнесення до атмосфери родин суспільних цінностей.
Про можливості методичних змін щодо застосування компетентнісного навчання у викладанні предметів на сьогоднішньому етапі роботи школи ми поговоримо на наступному занятті.
Комментариев нет:
Отправить комментарий